Дружний марш до національної катастрофи

Враження від усього, що відбувається в політичних верхах України впродовж останнього місяця, у мене особисто однозначне: божевілля. Або ще більш точно: божевілля у суміші із граничною професійною бездарністю.

Справа тут навіть не в атаках на суди з усіх боків і не у майже гарячій війні між силовиками в особі "мушкетерів президента" та "гвардійців прем’єра", і не у дружній заповзятій руйнації позитивного іміджу України за кордоном.

Це, звичайно, речі надзвичайно небезпечні, але виплутатися х тих ситуацій якось та можна, звісно, ціною великих зусиль та витраченого марно часу.

Йдеться про значно гірші речі: про неспроможність усіх (підкреслимо, УСІХ) основних політичних гравців та офіційних й неофіційних інтелектуальних структур, які їх обслуговують, адекватно й оперативно реагувати на виклик №1 сьогодення.

Цей виклик – якщо хтось цього досі не знає – зветься найтяжчою глобальною економічною кризою після 1929-33 років.

Я не економіст і не збираюся, як деякі політичні аналітики, з апломбом давати відповіді на всі можливі запитання; але ж існують факти політичної історії, про які не мають права забувати фахові економісти, і події, на які мусять оперативно реагувати політики.

Неозброєним оком уже у середині цього вересня було видно, що так просто глобальна криза не закінчиться і що її масштаби будуть грандіозними. Досить звернутися до світової преси, щоб пересвідчитись у цьому.

Ба більше – саме в цей час серед вкладників низки банків США починається паніка, вони забирають свої вклади, що невдовзі призводить до банкрутства одного з трьох найбільших банків країни – Washington Mutual. Після цього навіть для тих, хто сумнівався, все мало стати зрозумілим.

А тим, хто досі вважає, що Америка нам не указ, слід було поглянути на сусідню Росію початку жовтня, на ситуацію в її фінансовій системі і на реакцію фондових ринків на поточні події. Та, власне, нащо ті Америки й Росії? А український фондовий ринок, а лихоманковий курс гривні, а крах (називатимемо речі своїми іменами) ще донедавна потужного, і, головне, системотворчого "Промінвестбанку"?

І де ж аналітичні доповіді експертів МЗС, міністерств фінансів та економіки, зрештою, СБУ та РНБО? Чи вони були, але їх ніхто з адресатів не читав?

Одне слово, якщо не в середині вересня, то хоча б на початку жовтня у центрі уваги всіх державних, партійно-політичних і аналітичних інституцій країни мала б постати проблема створення ефективної стратегії боротьби з наслідками глобальної економічної кризи та прискореного переформатування української економіки у нових умовах.

Адже не таємниця, хіба що для політиків і державних мужів і дам України та тих персон, що звуть себе "політологами", – у світовій інтелектуальній спільноті ось уже кілько років точиться жвава дискусія щодо настання переходу від однієї з "довгих кондратьєвських хвиль" до іншої.

А цей перехід неминуче має вилитися у більш чи менш тяжку глобальну кризу – та, головне, в його результаті зміниться на тривалий час мейнстрім світового економічного розвитку. Це дуже серйозна тема, яку не можна обійти, тому доведеться, спираючись на тексти економістів, її відреферувати. Втім, охочі можуть пропустити наступні абзаци...

Якщо коротко, то світова економіка після кризи 1929-1933 років пройшла кілька стадій розвитку, підвищувальних і понижувальних хвиль - за теорією знаного російського економіста Миколи Кондратьєва.

З 1933 по 1948 роки мала місце понижувальна хвиля. Після кризи 1949 року до середини 1970-х тривала підвищувальна хвиля, якій були притаманні подорожчання робочої сили і капіталів, а також активне технологічне оновлення виробництва. Різко зріс освітній рівень населення, вища освіта стала масовою, розгорнулася науково-технічна революція.

Однак на початок 1970-х років глобальна господарча система опинилася в серйозній кризі. А затим почалася понижувальна хвиля.

В період таких хвиль фінансові операції мають пріоритет над вкладеннями у виробництво, підпорядковуючи його своїм інтересам. Робоча сила також дешевшає чи, принаймні, не дорожчає, оскільки пропозиція на ринку праці перевищує попит.

Понижувальні хвилі характерні прогресом всіх типів комунікацій, від транспорту до зв’язку, і повільним розвитком новітніх технологій виробництва. І т.д., і т.п.

Переповісти зміст цієї концепції в межах однієї статті – просто неможливо; та це, власне, справа фахових економістів. Я ж хочу зауважити, що ресурси розвитку попереднього типу – у межах понижувальної хвилі – мали вичерпатися незалежно від того, чи був би Буш президентом США, а Путін – президентом Росії.

Інша річ, що вказані персонажі своїми діями тим чи іншим способом пришвидшують чи сповільнюють дію об’єктивних закономірностей, роблять кризу глибинною, а чи скороминущою. Серед економістів дискутувалася тільки проблема, якого року спалахне криза і якими будуть закономірності нової хвилі.

Зазвичай ішлося про те, що потрібно було б замінити політику здешевлення робочої сили політикою підвищення зарплати і підняття освітнього рівня найманих працівників, що неминуче вимагатиме скорочення робочого тижня. Політика ліквідації "соціальних витрат" має бути заміщена розширенням соціальних гарантій, включаючи високий безплатний рівень медицини й освіти.

Спонтанна інфляція за такого сценарію легко може бути зупинена через обмеження цін на вуглеводневі енергоносії достатніми прибутками, залучення значних коштів у техніко-технологічне переозброєння всіх систем виробництва і відновлення на цій екологічно доцільній основі індивідуального та групового споживання.

При цьому мала б відбутися істотна зміна управлінського персоналу на рівнях політичних та економічних еліт провідних держав світу і радикальна трансформація панівних суспільних ідеологій та соціокультурних настанов.

Я чудово розумію, що концепція "довгих хвиль" Кондратьєва не є чимось на кшталт "непереможного марксистсько-ленінського вчення", апріорі здатного пояснити все і вся, але вона підтверджена емпірично і є однією із провідних концептуальних схем, які дозволяють прогнозувати розвиток країни на тривалу перспективу.

Тим більше, наголошу ще раз, у межах теоретичної парадигми, яка розвинута послідовниками Кондратьєва, чинна криза не тільки передбачена, а й описані її істотні причини та орієнтири майбутнього оптимального світоустрою, які варто взяти до уваги.

Власне, справа не в конкретній теорії – симптоми кризи відчувалися давно, вона спалахнула на повну силу місяць тому, і всі українські гравці мусили б визначитися з заходами і програмами подолання кризи. І це все мало бути обговорене в інтелектуальних колах, а не з’являтися як імпровізації чи набір макроекономічних штампів.

Але, підозрюю, українським політикам, навіть проФФесорам економіки та начебто найвидатнішим свого часу банкірам світу, сьогодні ніколи (навіть якби була у них інтелектуальна змога) перейматися якимись теоріями та глобальними кризами – у них є справи важливіші – боротьба за владу. До останнього патрона.

При цьому якось не помічається, що скоро не те що патрони закінчаться, а об’єкти боротьби перетворяться на трухляву, на велике ніщо. І не тому, що злі марсіяни чи росіяни відберуть – а тому, що зміниться світова економіка.

Та поки вона змінюватиметься, Україна цілком може стати державою-банкрутом. З усіма наслідками для громадян, які звідси випливають.

Бо ж справа не тільки в "оперативності" реагування на виклики глобальної кризи (РНБО тільки на 20 жовтня запланувало засідання на тему відповідей на ці виклики), не тільки у невмінні розрізнити головне та другорядне в чинній політичній ситуації, а й у теоретичному багажеві політиків – навіть тих, хто має наукові ступені з економіки. Знов-таки, не збираюся втручатися у суто економічні теорії, але доводиться нагадувати деякі історичні факти.

Скажімо, план Володимира Ланового з подолання кризи включає скорочення бюджетних витрат й ухвалення бюджету на наступний рік з відчутним профіцитом. Виглядає це все наче непогано й аргументація логічна. Віктор Ющенко висловив дещо більш м’яку настанову – бюджет наступного року має бути бездефіцитним.

Поза сумнівом, ці ідеї відповідають певним теоріям, але як бути з історичними фактами? Скажімо, за умов тієї глобальної економічної кризи, з якої зараз усі порівнюють нинішню, на початку 1930 року німецький канцлер Брюнінг впровадив бездефіцитний бюджет.

Через півроку кількість голосів, поданих за НСДАП на парламентських виборах, зросла до 18,3 % у порівнянні з 2,6 % в 1928 році...

Мало цього прикладу? Будь ласка, інший. Попередник Франкліна Делано Рузвельта на посаді президента США Герберт Кларк Гувер 1932 року збалансував бюджет і скоротив державні витрати.

В результаті американська економіка опинилася на грані колапсу, а фінансова система почала розсипатися - хоча врешті-решт бюджет бездефіцитним звести не вдалося – дефіцит перевищив 4 мільярди доларів, значно більш "вагомих", ніж сьогодні.

Політична ситуація дійшла краю: ліві і праві радикали піднімали на свої марші мільйони безробітних. У відповідь табір безробітних ветеранів війни у Вашингтоні влада розчавила за допомогою танків. На початку березня 1933 року практично всі банки США зупинили свою роботу. Ще тиждень-другий, і невідомо що сталося би з Америкою. На щастя, вступив на посаду Рузвельт...

Знов-таки, я не беруся стверджувати, що бездефіцитний бюджет і скорочення державних витрат за умов глобальної кризи – це однозначно погано.

Просто скидається на те, що українським високопосадовцям просто невідомі уроки історії, і вони навіть не замислюються стосовно потреби знайти нестандартні фінансово-економічні інструменти для зменшення негативного впливу кризи на життя українських громадян і перспективи України.

Так само, схоже, ніхто із них не звернув увагу на небезпеку стиснутої у часі серії виборів для незміцнілої демократії - Юлію Тимошенко не рахуємо, її настанова проти нинішніх виборів – суто тактична, зумовлена боротьбою за владу, а не принципами.

Адже з осені 2004 по осінь 2009 число виходів на дільниці для голосування для українського громадянина сягне восьми - і це у разі, якщо знову не буде "третього туру" президентських виборів чи чогось не передбачуваного!

Така електоральна інтенсивність у ХХ столітті була відзначена один раз – у Німеччині початку 1930-х – і закінчилася, як добре відомо, канцлерством Адольфа Гітлера. Не останньою причиною цього було те, що люди просто "втомилися від свободи", обмінявши її на стабільність...

...Невже й справді, крім Бога, сьогодні вже нікому рятувати Україну?

Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників


Источник: “http://www.pravda.com.ua/articles/2008/10/20/3590956/”

ТОП новости

Вход

Меню пользователя